Глухий кут «ядерного клубу»

18.03.2014 блог на сайті Телеканала TVI. Історія світу – це історія війни.  Після двох світових війн були розроблені колективні системи захисту, країни об’єднувались у блоки та організації, підписували різні договори та проголошували декларації, але так і не змогли забезпечити мир в усьому світі.  На сьогодні 189  країн світу  підписали Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (1968р.), проте 5 з цих країн все ж таки мають ядерну зброю, це – США, Великобританія, Китай, Франція, Росія. Тобто, по суті, існує  «ядерний клуб» країн. Ці країни взяли на себе зобов'язання не застосовувати свою ядерну зброю проти неядерних держав, окрім відповіді на ядерну атаку чи звичайну атаку в союзі з іншою ядерною державою.

Але ці зобов'язання, по-перше, формально не були включені до договору, по-друге, вони просто ігноруються.  Так, з 1959по 1991 рр. США мали ядерні боєголовки, націлені на Північну Корею, яка на той час не мала ядерної зброї. Колишній міністр оборони Великої Британії Джеф Гун також цілком ясно підкреслював можливість застосування британської ядерної зброї у відповідь на необумовлений напад з боку держави, яка не визнає міжнародних норм. У січні 2006 президент Франції Жак Ширак попереджав, що терористична діяльність у Франції, організована іншою державою, може спонукати ядерну відповідь, спрямовану на знищення силових центрів ворожої країни.

Таким чином, сучасний переділ світу та його ресурсів триває між обмеженим колом держав – державами «ядерного клубу», які, по суті, сповідують політику подвійних стандартів. Під різними приводами група «обраних» країн зберігає ядерний статус, який використовує як аргумент у міжнародних відносинах. Слід сказати, що є поодинокі країни, що не погоджуються з гегемонією «ядерних» держав та не приєднуються до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, це – Ізраїль, Індія, Пакистан, Північна Корея (КНДР).

Нагадаю, саме країни «ядерного клубу» виступили гарантами безпеки України. Але не варто плекати ілюзії. Між країнами з ядерним статусом військові дії мало ймовірні, навіть заради України. Безвихідь ситуації полягає у тому, що країни «ядерного клубу» не мають впливу один на одного, оскільки володіють однаковим  по руйнівній силі аргументом.  Економічні ж санкції не зупиняють війни, зупиняють домовленості або ефективний військовий супротив.

Відмовившись від ядерного статусу, Україна сама визначила своє місце в сучасній історії, перейшовши з категорії її суб’єктів до об’єктів. Війна ведеться не в Україні, а за Україну. Питання  стоїть у тому, до якої межі країни «ядерного клубу» дозволять одна одній втручатись у внутрішні справи інших неядерних країн, наразі, України.

Але така реальна ситуація є вкрай небезпечною не лише для України, а й для всього світу. Адже збройна агресія Російської Федерації щодо України продемонструвала неспроможність  систем колективного захисту забезпечити  територіальну цілісність держави, знецінила гарантії країн «ядерного клубу» щодо безпеки державам, які відмовляються від ядерної зброї.  То ж, тепер більше ніж 180 країн, що погодились на без’ядерний статус,   отримали сигнал про відсутність механізмів захисту їх територіальної цілісності. Це означає, що україно-російський прецедент  надовго загальмує процес роззброєння в світі, та спонукатиме до збереження ядерного статусу країни, що не є учасниками угоди про нерозповсюдження ядерної зброї. Так сталось, що правові гарантії безпеки  вичерпали себе, натомість укріпило свої позиції «право сили».

Разом з тим, інтервенція Росії дає Україні юридичні підстави вийти з Угоди про нерозповсюдження ядерної зброї та повернутись до ядерного статусу, оскільки країна-гарант  не виконала своє зобов’язання утриматись від застосування сили проти територіальної цілісності та політичної незалежності України.